Марко Вовчок. Iнститутка
  
   ------------------------------------------------------------------------
   Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
   OCR: Евгений Васильев
   Для украинских литер использованы обозначения:
   Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
   Ї, § - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
   I,i (укр) = I,i (лат)
   ------------------------------------------------------------------------
  
  							   Т. Г. Шевченку
  
  
     I
  
     Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не  знала.  А  я  зроду
  така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не
  згадувать!) - не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь  трохи  -  i  смiюся.
  Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, - то так  i  моє  лишенько.  Якби
  менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала. Батька-матерi
  не зазнаю: сиротою зросла я,  при  чужинi,  у  людях.  Хоч  не  було  дiла
  важкого, - так забували про мене, чи я не голодна,  не  холодна,  чи  жива
  я...
     На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна собi,
  - може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а  заговорить  -
  тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка! не на умi. Увесь
  день на ганочках; нiчка  йде  -  охає  та  стогне.  А  за  молодого  вiку,
  славлять, вигадочки були чималi i в не§... та треба ж колись i перестати.
     За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько;  одно  було  горе,  що  з
  двору й ступити не пустять.  Хiба  вже  на  велике  свято,  що  до  церкви
  одпросимось, а в недiлю й не думай.  "Розволочитесь,  -  було,  каже  панi
  гнiваючись, - не пущу!.. Не той  ще  вiк  ваш,  щоб  бога  пильнувати:  ще
  матимете час, - не зараз вам умирати".
     Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо  коло  тебе,  як
  зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на  ухо  за  чим  озветься,
  котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, - аж пече; та  що
  врадиш? Спасибi хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як от по  iнших
  чуємо.
     А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого.  Веселенько  нам,  -  аж
  серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на  селi  лунало...  Не
  всмiлимось!.. Iзглядуємось, та смiх нас так i бере. То одна моргне бровою,
  а друга §й одморгує; то прив'яжуть тую до стiльчика косою;  iнша  зскочить
  та почне вистрибувати  дибки-дибки,  щоб  панi  не  почула,  -  крутиться,
  вертиться, тiльки рукава май-май-май... Чого, було, не виробляємо!
     У старо§ панi не було  роду,  окрiм  мала  собi  унучечку,  -  у  Києвi
  обучалась у якомусь там... от  коли  б  вимовити...  iн-сти-ту-тi...  Було
  частенько до старо§ листи шле; а  стара  тi§  листи  щодня  вичитує,  -  i
  попоплаче над ними, i попосмiється. Коли пише унучечка, щоб уже  при§здити
  за нею та додому забирати... Мати божа! увесь будинок зворухнувся: бiлити,
  мити, прибирати!.. Панночки сподiваємось! Панночка буде!
     Стара панi немов одужала: коливає з  кiмнати  до  кiмнати,  виглядає  у
  кожне вiконце на шлях i нас туряє за село дивитись, чи не §де панночка.  А
  нам того й треба. Ми за той тиждень, що §§ виглядали,  сказать,  нажилися.
  Шлють, то бiжимо-летимо... Весело зочити степ, поля краснi!. Степ  зелений
  наче втiкає в тебе перед очима  далеко  кудись,  далеко...  Любо  на  волi
  дихнути!
     Квiток, було, назриваєм та позаквiтчуємось, як  молодi,  та  до  самого
  двору тими вiнками величаємось.  А  вступаючи  в  двiр,  схопимо  з  себе,
  позакидаємо, - та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!
  
     II
  
     Дiждали панночки, при§хала... I що ж то за хороша з лиця була! I в кого
  вона така вродилася! Здається, i не  змалювати  тако§  кралi!..  Стара  як
  обiйняла §§, то й з рук не випускає;  цiлує,  й  милує,  та  любує.  I  по
  кiмнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тiльки  обертається
  туди-сюди та на все цiкавим оком спозирає.
     Посадовила §§ стара за стiл. I плаче, i радiє, i  розпитує,  i  частує:
  "Може,  тобi  того  з'§сти?   може,   того   спити?"   На§дкiв,   напиткiв
  понастановлювала; сама сiла коло не§, -  не  надивиться.  А  панночка  усе
  прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей  дивимось
  на них i слухаємо, що то панночка говоритиме, - чи не дiйдемо, якi  там  у
  не§ думки, яка вдача, звичай.
     - Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? - питає стара. - Ти менi не
  кажеш нiчого.
     - Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
     - Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
     - От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на  волi;  а
  що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його нiколи!
     - Голубочко моя!.. Звiсно вже - чужi люди: обижали тебе дуже... Чому  ж
  ти менi зараз сього не прописала?
     - Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
     - Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе  там  кривдили  тi§  невiрнi
  душi?
     - Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас - та все дурницею. I те вчи,  i
  друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й  товчи!..  Нащо  менi  те
  знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями та  чи  в  §х
  добре там, та чи в §х недобре там? Аби я знала, чим менi себе  мiж  людьми
  показати...
     - Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi панночки - на що вже
  бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.
     - Е, бабуню!.. - защебетала панночка. - До французько§ мови i до музики
  добре i я бралась, - до танцiв тож. Що треба, то треба. На се  вже  кожний
  уважає, кожен i похвалить; а все  iнше  -  тiльки  морока...  Учись  та  й
  забудь! I тим, що учать - нуда, i тим, що вчаться -  бiда.  Багацько  часу
  пропало марно!
     - Так як же оце? Погано вчать?
     - Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й думають,  як
  би §м грошi виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю  випустили...
  Чого ж ви задумались, бабусю?
     - Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано. Що ж,
  як ти далi i все позабуваєш?
     - Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то  мiж  гостями  або  в
  гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?.. А про
  ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в  друге  випускала,
  та й зовсiм-таки не знаю. Цур §й!
     - А як же часом хто в тебе спитає, як там  тi§  зорi  по  небу  ходять,
  абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
     - Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась,  що  не  знаю,  а
  чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч  цiлий  день  питають.  Я  зо
  всього викручусь, iще й §х оступачу,  -  он  як,  бабусю!  Хочете,  я  вам
  заспiваю? Слухайте!
     I заспiвала,  затягла,  -  наче  теє  срiбло  пересипається.  Стара  §§
  цiлувати: "Серденько моє! Втiхо  моя!"  А  панночка  до  не§  ласиться  та
  просить:
     - Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!
     - Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього.  Ти  в  мене  будеш
  царiвна над панночками!
     Ми, дiвчата, iзглядуємось:  чого  там  панночки  нашо§  не  навчено!  А
  найбiльш, бачця, людей туманити!
  
     III
  
     - Ходiм лишень, голубко, - говорить стара панi, - я хочу, щоб  ти  собi
  обрала котру дiвчину. Та й веде §§ до нас. Ми од дверей  та  в  куток,  та
  купою в куточку й збилися.
     - Се ваша панночка, - промовляє до нас панi. - Цiлуйте §§ в ручку.
     Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки поцiлувати.
     Стара всiх нас показує, - се Ганна, а се Варка, а се Домаха...
     - Боже мiй! - аж крикнула панночка,  разом  стрепенувшись  i  в  долонi
  сплеснувши: - Чи зумiє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
     Сто§ть i руки заложила, i дивиться на нас.
     - Чому? - каже стара. - Зумiють, серце. А нi, то навчимо.
     - Як тебе зовуть? - питає мене панночка та, не слухаючи мене, до панi§:
  - Ся буде менi!
     - Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся.  Гляди  ж,  Устино  (на
  мене), служи добре, - панночка тебе жалуватиме.
     - Ходiм уже, бабуню; годi вже! - перехопила панночка; сама скривилась i
  перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i  з  мiсця  зривається,  -  от
  стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають...
     - Треба ж, голубко, - каже стара, -  §§  на  розум  навчити:  се  дурнi
  голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з не§ людина.
     - Шкода, бабуню, що спершу §х не вчено! Тепер порайся! Було яку вiддати
  до мiста.
     Та й говорять собi, наче про коней, абощо.
     - Ой, Устечко! - журяться дiвчата, - яково-то буде тобi, що  вона  така
  непривiтна!
     - А що ж, - кажу, - дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од  долi  не
  втечеш. Яково буде - побачимо.
     Та й собi задумалась.
  
     IV
  
     Увечерi кличуть: "Iди до панночки -  розбирати".  Ввiйшла;  а  панночка
  сто§ть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе.
     - Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше:
     я спати хочу!
     Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
     - Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:
     - Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? - питає.
     - Нi, не вмiю.
     - Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!
     Дiвчата вже мене дожидають:
     - А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що §м казати?
     - Дурна я, - кажу, - дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..
  
     V
  
     Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась,  прибралась,
  оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така веселенька.
     - Дома я! - каже. - Дома! Усе менi вiльно!
     Цiлує стару панiю та раз у раз питає:
     - Чи скоро в гостi по§демо, бабусечко? А коли гостi до нас на§дуть?
     - Та нехай же я  перше  сама  тобою  натiшусь,  рибко,  нехай  на  тебе
  надивлюся!
     - Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було  й  думки,  що
  при§ду додому - весело буде,  людно,  музики,  танцi...  Бабусенько  мила,
  люба!
     - Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось,  та  тодi  вже  зараз  i
  гостей проситиму.
     Почалось прибирання теє. Стара скринi з  комори  викочує  та  оксамити,
  рубки тонкi§ вибирає, та кро§ть, та  примiряє  на  панночку.  Панночка  аж
  пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного  дзеркала  скочить,  то  у
  друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка  вона  хороша.  То
  заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев'є, то вквiтчається...
     - Ах, бабусечко, - було  викрикне,  -  коли  вже  я  в  атласову  сукню
  вберуся?
     - Як заручишся, дитино моя, - одказує стара. - Дам тебе за князя чи  за
  графа, за багатиря всесвiтнього!
     А панночка й голову задерла, i виступає  так,  наче  вже  вона  княгиня
  великородна.
     Та тiльки в них i мови було, що князi та пани  вельможнi§.  Було,  i  к
  весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних
  позапрягають, - аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, -  панночка  й
  зiтхне:
     - Що, бабуню! Тiльки говоримо... I досi ще нiкого в нас не було!
     - Та зажди ж бо трохи: на§де такого, що й не потовпляться.
  
     VI
  
     Та й справдi перхнуло до нас гостей, - як на погориджу. Однi з двора, а
  другi  у  двiр.  Нема  нам  нi  сну,  нi  спочивку:  бiгаємо,   вслугуємо,
  клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма  §х  ужене,  що  дивуємось,
  яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє регочеться,  танцює,  §сть,  п'є;
  все теє гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не  втовпиться.
  А паничiв  що  то  в  нас  перевернулось!  Аж  роєм  коло  нашо§  панночки
  звиваються, -так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь  вона  §х  усiх,  -
  кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько  питає;  другому
  жалиться, що без його чогось  Їй  смутно  та  дивно;  которого  коло  себе
  садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи  розкохались,  аж  зовсiм
  подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день на§здять до нас,  одно  одного
  попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до  душi  прийшла,
  чи не було §м тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й  налазять
  i налазять. Бо, бач, чим §м у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк  собi
  скрасити?.. Солодко з'§сти, п'яно спити, хороше походити, - а бiльше що?
  
     VII
  
     Потроху та помалу усе панночка на  свiй  лад  перевернула,  -  життя  i
  господарство.
     - Покиньте ж бо, покиньте, бабуню,  плести!  Хiба  нiкому  в  вас  дiла
  робити? Хто при§де, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
     - Та нудно без роботи, дитино! - одказує стара.
     - Вiзьмiть книжку почитайте.
     - Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
     - То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви  менi  лучче  око
  викольте тим дротиком!
     - Та добре ж, добре, угамуйся!
     Покине плести стара й нудиться. Убрала §§ панночка у чiпчик з стрiчками
  рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати.  При§дуть  гостi  -
  вона напоготовi, привiтає §х.
     Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:
     - Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!
  
     VIII
  
     Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й  учить  та  раз  по  раз
  надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.
     Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне або штовхне
  стиха... та й сама почервонiє як жар, - засоромиться.  Поки  ж  тiльки  не
  звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в  свiтi
  лихо живе.
     Прийду, було, §§ вбирати, то вже яко§ наруги я од не§ не  натерплюся!..
  Заплiтаю коси - не так! Знов розплiтую та заплiтаю,  -  знов  не  так!  Та
  цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i штирхає,  i  гребiнцем
  мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, - чого, чого не  доказує
  над моєю головонькою бiдною!
     Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора;  у
  будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись... Лишечко ж
  моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло
  §§ русо§ коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай;
  i пхати мене, i наскакувати на мене, -  аж  я  злякалась!  Та  репече,  та
  дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi,  а  вона  за
  мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на
  не§, - страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона  мене  як
  схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки.  Хочу  скричати,  -  дух
  менi захопило, так  i  рухнула  коло  яблунi,  та  вже  од  холодно§  води
  прокинулась. Дивлюсь - дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi  як  крейда.
  Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою  сто§ть
  i так то вже мене лає, така вже люта, - аж §й у ротi чорно.
     - Що ти нако§ла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю
  зашлю! Я тебе з свiту зжену!
     А панночку вмовляє:
     - Не плач, не плач, янголяточко моє:  слiз  тво§х  вона  не  годна!  Ще
  занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi.  Буде-бо  вже,
  буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.
     - А тобi, ледащице (знов свариться на мене), - а тобi буде!..
     Та й не-знаю, як ще друго§ бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть,  того,
  що вже дуже була я слаба, - так панi тiльки ногою мене совманула та  зараз
  i звелiла дiвчатам до хати однести.
     Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи:
     - Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа!  За  що  се
  над нами таке безголов'ячко?
  
     IX
  
     Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
     Лежу сама, - усi на панщинi, - лежу та все собi думаю:
     "Таке молоде, а таке немилосердне, господи!"
     У хатi холодок i тихо; стiни  бiлi  й  нiмi;  я  сама  з  своєю  душею.
  Вiтерець шелесне та  прихилить  менi  у  вiконце  пахучий  бузок.  Опiвдня
  сонячний промiнь гарячий перекине че. рез  хату  ясну  стягу  трепечущу...
  наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота,  а  сну  немає.  I  так  усе
  сама-самiсiнька iз сво§ми думками - як у свiтi жити!  Рада,  було  -  боже
  мiй, як рада! - коли зашумить садок, стемнiє свiт i  загур.  чить  дощ  об
  землю!.. От, чую, щось затупоче... регiт i гомiц... у хату до  мене  зграя
  дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають  мене;  вприскають  мене  дощем  Iз
  себе; пнуться  на  вiкно,  аетерплячi,  коли  той  дощ  ущухне;  спiвають,
  вигукують:
     Зiйди, зiйди, сонечко,
     На попове полечко,
     На бабине зiллячко,
     На наше подвiр'ячко!
     Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати.  А  менi
  ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто  у
  дзвiночки срiбнi видзвонює.
     Увечерi, смерком уже, вертаються з  панщини  люди,  потомленi  i  варом
  соняшним, i тяжкою працею; всi  мовчать  -  хiба  який  зiтхне  важко  або
  заспiває сумно§, сумно§ стиха...
     Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.
     - Устино! Голубко!
     - А що там у вас дiється, сестрице? - спитаю §§.
     - Хоч не питай, Устино, - лихо! Ганну сьогоднi били, учора  Параску,  а
  завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не  огледiлись  iще
  за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!
     -Про мене нiчого?
     - Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що  вона  нiжиться,  мов
  панi з Басанi? От що, коли хоч знати... Ой, забарилася ж я! Бувай здорова,
  Устинко!
  
     Х
  
     Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.
     - Iди, иди, хутенько иди, Усте!
     - Куди йти?
     - До панночки, до панi§! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по  тебе,  щоб
  зараз iшла. Панночка  пожалувалась  на  тебе  старiй,  що  ти  вже  зовсiм
  одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!
     - Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!
     - Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо,
  ходiмо!
     Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.
     - Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай!  Я  тобi
  таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
     Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає...
  Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в  не§  те  личко
  гожеє!..
     На той крик i панi  не  задлялась  прилiзти...  Давай  мене  лаяти.  Ще
  нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од не§, поки  не
  вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi,  щоденний  плач.
  Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) -  панночка  бiжить  до  старо§:
  "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще
  й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара
  лютує, нас карає, - молодий вiк iзгадала!
  
     XI
  
     Тiльки i дишемо, було, як на§де гостей-паничiв та трохи забуде про  нас
  панночка. Вийде до них - ляскотить попташиному, привiтна, люба - i що  то?
  - не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло не§... Той поруч iз нею шиється, а
  тон з кутка на не§ очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той  знов
  збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звивається.
     - Которий-то з них попадеться? - говоримо, було,  дiвчата...  -  Дознає
  неборак, почiм кiвш лиха!
     Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж
  ними сварки, стала думати та гадати: - не рада вже §м, да не одбити. На§де
  §х силечка одна, та кожний же то домагається  панноччиного  привiту  собi;
  один одного зневажає, та й сваряться i гризуться. Почала вже §х стара панi
  собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина  прийшла  -  i
  шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.
  
     XII
  
     Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав  щодня  вчащати.  Такий
  вiн був  тихий,  звичайний,  до  кожного  привiтний,  -  i  на  панича  не
  походив!..  А  як  з  нею  спiзнався?  Вже  давненько  панночки   при§жджi
  переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому  чорнi,
  i уста рум'янi, i станом високий, - така  вже  краса,  що  й  не  сказати!
  Тiльки що гордий дуже, - на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до
  його не заходь...
     Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:
     - Якби ви, бабусечко, того лiкаря до  нас  завiтали,  -  нехай  побачу,
  який!..
     А стара, було, на те:
     - Моя дитино, нацокотали тi§ верхоумки скосирнi, а ти  вiри  пойняла...
  Велико диво -  полковий  лiкар!  Се  злиднi,  бiдота!  Що  тобi  з  такими
  заходити?
     - Та нехай я тiльки його побачу,  бабуню!  Чи  справдi  вiн  такий,  як
  славлють.
     - Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато  коло  тебе  звивається,  а
  жоден  не  сватає.  Один  одного  перебиває  та  сваряться,  -  бодай   ви
  виказились!
     От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала:
     лiкаря та й лiкаря! Першого ж на§зду, як жарнув полковий начал,  мусила
  стара ними переказувати, що лiкаря до себе в  гостину  запрошує.  Тi  живо
  погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть.
     - А коли ж ви нас одвiдаєте? - питає панночка, сюдитуди обертаючись  та
  в вiчi §м заглядаючи, немов як лисеня. - Чи хутко?
     - Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, - кажуть гостi,  як
  на ногах не пiдлiтуючи. I по§хали, раденькi що дурненькi.
  
     XIII
  
     Та вже й убралась того дня панночка хороше! А  стара  супиться  та  все
  бурчить:
     - Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує  того  слова.
  Стара тiльки тим вимiщає, що нас душить.
     Коли на§хали полковi, а лiкаря нема. "Дякує, - кажуть,  -за  ласку,  та
  нема в його часу анi години: недужих у його багато, - лiчить".
     - I не силуйте його, - каже стара, - нехай лiчить з богом!
     Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.
     Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..
     Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i стогне, i кричить.
  Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий,  кажуть,  та  й
  живе ближче за всiх, - по його!
     Тим часом  панночка  вбралась  якнайкраще  та  й  лежить  у  лiжку,  як
  мальована, - дожидає.
     При§хав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже - i голiвку хилить, i
  говорить, помiсь спiває.  Побув  яку  годинку  та  й  прощається:  "Завтра
  навiдаюсь".
     Стара пита у внучечки, внучечка задумалась,  -  тiльки  §й  на  питання
  головою киває. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то  вона
  стрепенулась: "Гордий, - каже, - такий, як пан вельможний... I що вiн собi
  думає!"
     Лiчив-лiчив той бiдолаха та й  закохався.  Покохала  його  й  панночка.
  Почули духом паничi, куди потягло, - постерегли одразу, що воно  є,  та  й
  зслизли.
     Стара панi тiльки що головою в мур не б'ється, та  нiчого  не  врадить:
  "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете -  умру!..  I  не  гомонiть!  Не
  одмовляйте! Змилуйтеся!"
     Стара й годi, тiльки охає.
  
     XIV
  
     Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi,  не  торохтять  коляси.  I
  панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, - все сидить та думає.
     Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить  удвуконь.  Панночка  вже
  дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiє, як червона  макiвка.  Вiн
  хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино!
  А що панночка?"
     Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить,  не  вiдступає  й
  ступня. А стара  панi  то  з  тих  дверей  зирк,  то  з  других  зирк,  та
  прислухається, що вони там мiж собою говорять  удвiйзi,  та  вже  така  §§
  досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.
     Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:
     - Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
     - Ох, боже ж мiй! - крикнула панночка плачучи. -  Та  коли  б  вiн  був
  багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була  за  ним!  Та
  коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!
     - Та хiба ж таки кращих за його нема? -  не  смiючи  вже  одмовляти,  а
  тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.
     - Для мене немає  у  свiтi  кращого,  -  нема  й  не  буде!  Засумувала
  панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, - не  зна  далi,
  на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, - унучечка у  гнiв  та  у
  плач великий.  Хоче  втiшити:  "ось  поберетесь",  -  унучечка  свою  долю
  проклинає:
     - Се господь менi лихо наслав, - каже, - i як тому лиховi запобiгти, не
  знаю.
     Молодий став помiчати, турбується:
     - Що таке? Чого смутна?
     - Та я не смутная...
     - Скажи менi усю правдоньку, скажи! - просить, у руку §§ цiлує.
     - Поберемось, - говорить вона йому, - а як жити з тобою будемо? Вбого!
     - От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли
  буде наше життя красне, наша доля весела?
     - Бач, ти об менi й не думаєш! - одмовля йому. - А любо ж тобi буде, як
  при§де хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"
     Та й заплаче.
     - Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я  зроду
  не жадав багатства, а  тепер  прагну  всiх  розкошiв  для  тебе,  тобi  на
  втiху... Що ж я вдiю? Рад би я, - каже, - небо прихилити, та не хилиться!
     I почнуть отак обоє собi журитись.
  
     XV
  
     Любила  вона  його,  та  якось  чудно  любила,   не   по-людськи.   Ото
  навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються :
     -  Чи  правда,  що  тая  гординя  та  в  тобi  закохався?..   Сватає?..
  Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?..  Чи  ти  його  поважаєш,  чи  вiн  тебе
  слухає?
     - Вважайте самi, - одказує  панночка  всмiхаючись.  Та  й  почне  перед
  панночками наругу на його зводити.
     - Слухайте, - каже до його, - §дьте до мiста та купiть менi те й те, та
  хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!
     Вiн зараз §де, купує там, що казано.
     - Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та  змiнiть!
  Менi такого не треба! От добро вишукали!
     Знов §де вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, - вона:
     - Не пийте, не пийте!
     - Чому?
     - Я не хочу! Не пийте!
     - Та коли ж я хочу пити!
     - А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
     I  вже  так  гляне  чи  всмiхнеться,  що  вiн  послухає.  Коли   то   й
  розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує,  i
  благає - трохи не плаче.
     Панночки при§жджi дивуються:
     - Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як  ти
  бога просила?
     Наша панночка тiльки всмiхається.
     Питають, що вiн §й подарував, -  вона  перед  ними  стеле  оксамити  та
  атласи, що вiд старо§ панi§ має, та хвалиться:
     - Це вiн мене обдарував!
     Чудне панське кохання!
     А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай §х слiд запав!
     Стара тим часом розпитує про його, як вiн собi мається, та й  напитала,
  що в його хутiр є.
     - Дитино моя! В його хутiр є!
     - Справдi? - покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. - Де? Хто казав?
     - Та не дуже далеко за мiстом.  Недавно,  кажуть,  од  яко§сь  тiтки  у
  спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на §§ руках i вирiс.
     - Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився?  Мабуть,
  невеличкий хуторець, - нiчим гаразд  хвалитись.  А  все  ж  хутiр!  Усе  ж
  держава!
     Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє.  Не  знає,  що  то
  вiтають не його, - хуторець вiтають!
  
     XVI
  
     Об рiздвi §х заручили. Гостей-гостей на§хало!.. Панночка  така  весела,
  балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з  не§  не
  зведе, - аж спотикається на ходi. Гульба точилась до самого свiту.
     Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче  та  на  свою
  долю нарiкає:
     - Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо
  мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля моя сирiтська!
     Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє:
     - Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!
     - Чому господь не дав йому панства-багатства! -  викрикне  панночка  та
  так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи.
     - Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх,  та  й
  убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
     Вона як кинеться до старо§, обiймає, цiлує:
     - Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з  душi,  з  серця!  Аж  свiт  менi
  пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!
     - Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! - промовля  стара,  та  й
  сама плаче, й смiється.
     - Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
     - Чого б то й бажати, та не випадає. Я  такеньки  мiркую:  зостанусь  я
  -тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати,  поряджати,  а  ти  у
  хуторi хазяйствуй. А що  ж?  Чи  там,  чи  там  покинути,  -  i  хазяйство
  переведеться, i впокою душi  не  матимеш.  Панське  око  товар  тучить,  -
  недурно сказано.
     - Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на
  свiт одродили!
     - То будь же в мене веселенька, - не плач...
     - Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг,  панночка
  до його:
     - Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає!
     Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво §й усмiхаючись:
     - Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут  ми  спiзнались  i
  покохались... Пам'ятаєш, який був тодi садок  зелененький,  квiтчастий,  -
  як, було, з тобою походжаємо, говоримо?
     А вона йому:
     - Садок зелененький, садок квiтчастий... Ти згадай,  серце,  якi  Дубцi
  дохiднi!
     Молодий аж iздригнувся i дивиться  на  не§,  -  нiби  його  щось  разом
  здивувало, злякало, у серце вжалило...
     - Що ж? - питає панночка. -  Чого  на  мене  дивишся  так?  Хiба  я  що
  нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?
     I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся:
     - Ти ж моя, - каже, - хазяєчка кохана!
  
     XVII
  
     Повеселiшала  панночка,  клопочеться  сво§м  посагом,  загадує   та   й
  опоряджає, i сама до всього береться. Навезли  з  мiста  шевцiв,  кравцiв,
  швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха  турляє,  -  купує,  крає,
  складує... Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко  тяжке!  Бо  таке  наше
  дiло: хоч панам добре ведеться, хоч §м горе йметься,  а  нам  певно  одно:
  кому, каже, весiлля, а курцi - смерть!
     На весiлля панiв, панiй пона§здило, - гуде  у  будинку,  як  у  вуленi.
  Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце  хороше!..
  Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се,  мабуть,  дуже  коштовне!"  Iнша  як
  побачить що, - хусточку чи сукню яку, - аж очi заплющить: так §§ за  серце
  i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве  вже  ми  §х
  збулися.
  
     XVIII
  
     За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з  людьми
  попрощатись. Вже конi стоять запряженi,  -  тодi  я  побiгла.  Не  можу  й
  словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.
     Молодий при§хав за  нею  на  четверику.  Конi  воронi,  баскi§.  Правив
  вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi.  З  наших-таки  людей,  та  до
  вельможно§ вподоби вивчений. Тут пани  прощаються,  гомонять,  плачуть,  а
  вiзника той сидить, як виконаний з залiза, - не обернеться, не гляне.
     Посiдали  пани  у  той  повiз.  Мене  причепили  позаду,   на   якомусь
  височенному причiпку.
     - З богом, Назаре! - покрикнув пан веселенько. Тихого та  ясного  ранку
  ви§здили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти  i
  сяяли  проти  сонця.  Дiвчата  висипали  на  улицю;   кланяються   менi...
  Швидко-швиденько бiгли конi, - тiльки в очах усе теє промигтiло. Нема  вже
  села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною...
  
     XIX
  
     Хутко перебiгли до мiста; наче  межи  комашню  впали.  Iдуть  i  §дуть,
  продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi,  куди
  не глянеш, усюди вони, наче тi§ хрущi, шершавiють.
     Пан звелiв коней зупинити коло за§зного двору i  повiв  свою  молоду  у
  кiмнати. Вiзницi грошей дав - пообiдай, а про мене й байдуже.
     Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли  хтось  як  гукне:
  "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се  вiзника  на  мене  гукає.
  Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий  чорнявий,  як  єсть
  тобi ворон. Засмiявся - зубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi,  як
  сметана.
     - А кого вам треба? - питаю його.
     - Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо зо мною,  з
  Назаром, пообiдаймо.
     Дуже я змерзла, а пiти, - думаю, - як його пiти? Ще панi бучу знiме!
     - Спасибi вам, - одказую, - я не хочу §сти.
     Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаєш, дiвчино!" - та й пiшов.
  
     XX
  
     Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!
     - А що ти сидиш тут, Устинко? - питає. - Чи обiдала ти?
     - Гей! - крикнув на хазя§на бородатого,  що  тут  на  рундуцi  грошi  в
  долонi лiчив, дзвякаючи. - Дайте дiвцi пообiдати!
     Хазя§н грошi в кишеню та й побiг.
     - Що це, що це? - жахнулась панi. - Ми §§ ждатимемо?
     - А як же,  серденько?  -  одказав  пан.  -  Адже  вона  голодна  та  й
  намерзлась добре!
     - То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
     - Бiгай, дiвчино, та хутенько! - каже менi пан. - Не загайсь, щоб  тебе
  не дожидати.
     Панi почервонiла по саме волосся.
     - Час §хати!
     - Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла!
     - Я змерзла, я, я! - та так уже на те я накрикує!
     - Сiдай! - гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
     Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, - сто§ть.
     - Що ж? - питає панi. - Хутко? Тодi сердега сiдає коло не§...
     А хазя§н бородатий:
     - Дiвцi а б єду не прикажете?
     Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.
  
     XXI
  
     Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось.
  Iдемо вулицею; стали коло  будинку.  На  рундуцi  купкою  стоять  люди  iз
  свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
     - Спасибi, спасибi, - дякує пан, приймаючи хлiб на сво§ руки. -  Привiз
  я вам панiю молоду, - чи вподобаєте?
     Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!
     А панi як гляне на його, - аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться.
  Люди до не§ - щоб то §§ по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз  рук
  свiчку та в дверi - стриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi
  и не одмовили.
     Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
     Ввiйшла i я.  Дивлюсь,  роздивляюсь.  Свiтлички  невеличкi,  та  гарнi,
  чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую - говорять
  пани. Прислухаюсь - панi моя хлипає, а  пан  так-то  вже  §§  благає,  так
  благає!
     - Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що
  я тебе ображу, - звiку б не казав!
     - Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з  тобою  запанiбрата!..
  Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються  до  мене,  трохи  не  кинулись  мене
  обнiмати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! - викрикне наостатку.
     - Серце моє! Люди добрi, простi...
     - Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! -  задрiботiла  панi.  -  Ти
  мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? - вигукує ридаючи.
     - Годi, годi,  любочко!  Ще  занедужаєш...  о,  не  плач-бо,  не  плач!
  Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.
     - Ти мене не любиш, не жалуєш... Бог iз тобою!
     - Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти  знаєш,  яка  твоя
  правда! Чую - поцiлувались.
     - Гляди ж, - каже панi, - як ти не будеш по-моєму робити,то я вмру!
     - Буду, серденько, буду!
  
     ХХII
  
     Проходила я по всiх кiмнатах - нема нiкогiсiнько.  "Се  чи  не  од  нас
  повтiкали?" - думаю собi. Вийшла на рундук, - нiч мiсячна, зоряна. Стою та
  роздивляюсь; коли  чую:  "Здорова  була,  дiвчинонько!"  -  як  на  струнi
  брязнуло обiк мене. Стрепенулась я,  дивлюсь:  високий  парубок,  ставний,
  поглядає, всмiхається. I засоромилась, i  злякалась;  стою  як  у  каменю,
  онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
     - Сто§ш сама тутенька, - знов озивається парубок, - мабуть,  не  знаєш,
  куди йти?
     - Якби не знала, то вас  би  спитала,  -  одмовила  йому,  схаменувшися
  трохи. - Бувайте здоровi!
     Та швиденько в дверi.
     - Бувай здорова, серденько! - сказав менi услiд.
  
     XXIII
  
     А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає,  що  й  як.
  Забачила зiллячко за образами:
     - Що це таке?
     - Се баба божничок уквiтчала.
     - Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те  зiлля,  серце!  Се  вже
  зовсiм по-мужицькiй.
     - Добре,серденько.
     Тодi вона його цiлує:
     - Голубе мiй!
     От, находились, наговорились.
     - Що це, - каже пан, - що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
     - А бач, бач, - зацокотiла панi,  -  якi  вони  в  тебе  порозпушуванi!
  Схотiла, то й пiшла.
     - Та не де дiнеться! Ось я §§ гукну. Та й кинувсь гукати:
     - Бабо! Бабо! Бабо! - як той хлопчик  слухняний.  -  Зараз,  серденько,
  баба прийде, - говорить панi§, вмовляючи §§.
     -Та де вона була?
     - Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
     - А де моя Устина? I  вона  iзучилась  бiгати,  не  питаючись?  Устино!
  Устино!
     Я стала перед нею.
     - Де була?
     - Ось у цiй кiмнатi.
     Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.
  
     XXIV
  
     Увiйшла бабуся старесенька-старесенька,  -  аж  до  землi  поникає,  та
  вся-усенька зморщена; тiльки §§ очi чорнi iще живуть i  яснiють.  Увiйшла,
  тихенько ступаючи, вклонилась панi§ та й питає:
     - А що вам треба, пане?
     Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
     - Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, - каже пан.
     - Коло печi була, паночку: Ганнi помагала,  щоб  добра  вам  вечеронька
  була.
     Пан бачить, що вже жiнка важким духом  дише,  а  все  не  важиться  вiн
  бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, - не знає, що вже йому  й
  робити. Панi од його одвертається. Бабуся сто§ть од порога.
     - Що ж, вечеря готова? - питає пан уже хмурнiше.
     - Готова, паночку, - тихо i спокiйненько одказує бабуся.
     - Серце (до панi§), може б ми повечеряли?
     - Я не хочу вечеряти! - одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.
     - То й я не буду вечеряти, бабусю, - каже пан смутненько вже.
     - То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
     - Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! -загомонiв
  був на не§, та зараз i вгамувавсь,  як  бабуся  йому  на  те  звичайненько
  одмовила:
     - Добре, паночку!
     Вклонилась i пiшла собi.
  
     XXV
  
     Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною.  "Боже
  мiй! - промовив до себе, - чого вона плаче?" I  так  вiн  те  слово  тихо,
  такеньки смутно промовив!
     Не втерпiв - пiшов до не§; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн §§ благав,
  поки перестала.
     - А вечеряти не хочу, - каже пановi. - Я на тво§ слуги - не то що  -  i
  дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз сво§м братом... родичi та
  й годi!
  
     XXVI
  
     Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така... Ото  життя  моє  буде!  Всюди
  красне!.. "Тепереньки, - думаю собi, - нашi дiвчата  наживуться  без  моє§
  панi§! Веселенько та любенько §м укупцi... А менi - чужа сторона,  i  душi
  нема живо§..."
     Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама  вже  не  знаю
  як, а догадалась... Сиджу, нiби не чую.
     Переждало трохи - знов стукає. Метнулась я та  дверi  всi  попричиняла,
  щоб пани не почули.
     - А хто се тут? - питаю.
     - Я, дiвчино-горличко!
     - Мабуть, - кажу, - чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!
     - То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!
     - Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне  скло!..
  Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
     - Дiвчино! Дiвчино!
     - Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? - загомонiв хтось  потиху.
  - Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!
  
     XXVII
  
     Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
     - Здоровенька була, дiвчино, - промовила до мене. - Просимо на  вечерю,
  зозулько!
     - Спасибi, бабусю!
     - То й ходiмо.
     - Ось я панi§ спитаюся.
     - Чого питатись, любко? То ж вечеря!
     - Чи звелить iти.
     Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
     - То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
     Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я
  ввiйшла, а панi:
     - Чого сунешся?
     - Пустiть, - кажу, - панi, мене повечеряти.
     - Iди собi - вечеряй!
  
     XXVIII
  
     Пiшла я за бабусею через двiр у хату.
     - Оце привела вам дiвчину, - каже бабуся, вводячи мене в хату.
     А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка  гарненька,  жiнка
  Назарова. У печi  палає,  як  у  гутi.  Одсвiчують  весело  бiлi  стiни  i
  божничок,  вишиваним  рушниь.ом  навiшений,  квiтками  сухими   й   зiллям
  уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i  жовтi,
  наче камiння дороге, викрашаються.  Усе  таке  веселе  в  тiй  хатi  було,
  прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на  жердцi,  i  чорний  кожух  на
  кiлку, i плетена колиска з дитинкою.
     - Просимо до гурту! - привiтали мене i вклонились.
     - Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? - каже Назар.
     - Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? - питаю. Сама озирнулась, аж  той
  парубок уже тут, - з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.
     - А то ж нi? - каже Назар. - Придивись лишень до мене  добре:  то-то  ж
  гарний! то-то ж хороший!
     - Хiба поночi! - одмовила йому весело молодичка.
     Славна була  то  жiночка,  -  звали  Катрею:  бiлявенька  собi,  трошки
  кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа,  як
  яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй  юпочцi  баєвiй.  Смiшлива  була  й
  гордоватенька, а що вже шамкая!  I  говорить,  i  дiло  робить,  i  дитину
  колише; то коло стола §§ вишиванi рукава мають, то коло печi  §§  перстенi
  блискотять.
     - Ну, ну! - каже §й Назар, - коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..
     Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.
     Назар моргнув на мене.
     - Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!
  
     XXIX
  
     Катря хоч i говорить,  i  жартує,  а,  здається,  все  чогось  сумна  i
  неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько,  якусь  думку
  собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи  перед
  каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка  я  вже  не
  дивилась.
     - А що, пташечко, - питає в мене бабуся, - при молодiй панi§  давненько
  служиш?
     - Яка вона гарна! - закинула молодичка.
     - Поможеться, що гарна! - гукнув Назар, -  коли  дивиться  так,  що  аж
  молоко кисне!
     Бабуся зiтхнула важенько:
     - Годi тобi, годi, Назаре!
     - А наш пан такий звичайний, - заговорила  молодичка,  -  вiн,  мабуть,
  iзроду нiкого не скривдив.
     - Дай йому, боже, i пару таку! -промовила бабуся.
     - Як то тепереньки нам буде! - смутненько каже  молодичка.  Зiтхнула  i
  задумалась. - Як то буде! - знов тихо вимовляє, дивлячись на  мене,  начеб
  випитувала очима.
     А я мовчу.
     - Буде, як господь дасть, голубко, - каже бабуся.
     - Ну, що буде, те й буде, - ми все перебудемо!  -  гукнув  Назар.  -  А
  тепер - до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в  око
  впала?.. Чи, може, ця краля?
     Та й моргнув на мене.
     - Нехай менi та панi й не сниться! -  одмовив  парубок,  сiдаючи  проти
  мене. - Де вона й вродилась така неприязна!
     Тодi молодичка до мене:
     - Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi...
     Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно... I парубок очей  з  мене
  не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому  соромлюся
  та червонiю, - трохи не заплачу.
     - Дiвчино! Лиха наша панi молода? - вимовить Катря.
     - Недобра! - кажу §й.
     - Господи милосердний! - крикнула. - Чуло  моє  серце,  чуло!..  Дитино
  моя! - кинулась  до  колиски,  схилилась  над  дитиною:  -  Чи  того  ж  я
  сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком сво§м нас пожерла!
     Та плаче ж то так, - сльоза сльозу побиває.
     - Не такий чорт  страшний,  як  намальований!  -  каже  Назар.  -  Чого
  лякатись? Треба перш роздивитись.
     А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi §§  дитину  панi  сво§м
  оком пожерла.
     - Годi, голубко! - вмовляє Катрю бабуся. - Чого нам  дуже  тривожитись?
  Хiба над нами нема господа милосердного?
     Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не  гляну,  усе  на  його  погляд
  очима спаду.
  
     XXX
  
     Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:
     - На добранiч, дiвчино!
     - На добранiч вам! - одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, -
  серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю... що, як вiн вдивився  в
  мене очима!.. I панi моя теж менi на  думку  навертається:  ледве  у  двiр
  ступила, вже всiх засмутила... I чого той парубок чiпляється?..  Бодай  же
  його, який хороший!.. Мiсяць сто§ть проти мене уповнi...
     Ой мiсяцю-мiсяченьку,
     Не свiти нiкому!..
     Пiсня так i пiдмиває мою душу... Сама не знаю, чого душа моя бажає:  чи
  щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив...
  
     XXXI
  
     Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Здається, що  в
  хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же поглянув хто, що там
  ко§лось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали  плачучи,  проклинаючи.
  Усе пригнула по-своєму молода панi, усiм роботу тяжку,  усiм  лихо  пекуче
  iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка, й тi в не§ не гуляли.  Дiти
  сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на городi сидiли,  горобцiв,  птаство
  полошили, да все ж то  те  якось  умiла  панi  приправляти  дорiканням  та
  гордуванням, що справдi здавалось усяке дiло каторгою.  Стоока  наче  вона
  була, все бачила, всюди, як та ящiрка, по хутору звивалась, i бог §§ знає,
  що §й таке було: тiльки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить.
     А пани-сусiди  нашу  пан§ю  похвалюють-величають:  ото  хазяйлива!  Ото
  розумна! Дарма що молоденька, - добре б нам усiм у не§ вчитись!
     Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надi§ й  думки.  Вiн
  був добрий душею й милостивий пан,  та  плохий  зовсiм,  -  нiщо  з  його.
  Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i наменути  на
  сю рiч боявся, - мов не бачить нiчого, не чує. Не було в його нi духу,  вi
  сили. Сказано: добрий пан - не б'є, не лає, та нiчим i не дбає.  Як  почне
  панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати, то вiн руки  й  ноги  §§
  вицiлує, i плаче, i сам людей лає: "А щоб вас! А бодай вас!..  От  уморять
  менi друга!"
     - Не буде з його нiчого, - каже Назар. - Я одразу побачив, що квач,  ще
  тодi, як вiн Устину обiдом нагодував,.. Якби таку жiнку та менi - я б §§ у
  комашню втручив, - нехай би пихкала!
     Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той  Назар:  усе  йому
  жарти. Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.
     А що Катря слiз вилила, то де вже тi§ й  сльози  брались.  Вiзьме  свою
  дитину на руки та плаче-плаче! А далi й заридає уголос.
     I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi думає i зо мною вже не пожартує.
     - Оце ж бо якi ви смутнi! - кажу йому одного  разу  (се  було  ввечерi,
  присмерком). - Чого ви такi смутнi§?
     А вiн мене за руку, - пригорнув i поцiлував. Заки я  схаменулась,  його
  вже й немає.
  
     XXXII
  
     Усi люди пов'яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як  i  була.  Як  не
  лає, як не кричить на не§ панi, - бабуся не лякається, не метушиться:  iде
  тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно сво§ми очима ясними.  I  незчуєшся,
  було, як до не§ пригорнешся та й заплачеш, - от як дитина до матерi  своє§
  рiдно§ горнеться.
     - Не плач, моя дитино, не плач! - промовить бабуся  стиха,  ласкаво.  -
  Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай § усе, витерпи  бiдочку!..  Хiба  ж
  таки й перетерпiти не можна?
     Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не  чути  смiху,  не  чути  гласу
  людського. У двiр душа жива не навiдається, - хiба  за  дiлом,  -  та  так
  боязко оглядується, так поспiшається вже, наче йому з пущi  вихопитись  од
  звiра лютого йдеться.
     Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. "I чому хоч Прокiп  не
  прийшов вечеряти!" - думаю. Коли вiн так i  вродивсь  перед  очима  мо§ми!
  Переймає мене i оббiгти не пускає.
     - Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од  його,
  так ноги мене не несуть. Стою, горю... Вiн тодi мене за  руку!..  Обiймає,
  пригортає, та все питає: "Чи люби ш?" Такий чудний!..
     Посiдали, поговорили, покохались, - усе лихо забулось. Весела душа моя,
  i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли
  й панi постерегла: "Що це тобi? - каже. - Чого ее так розчервонiлась, наче
  хто вибив? Чи, може, що вкрала?!"
  
     XXXIII
  
     Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного,  темного  дожидаю!..
  Звелить панi на вечерю йти - Прокiп  мене  дожидає.  Перейме  та  посто§мо
  удвiйзi, погорюємо обойко... Бо денно§ пори, хоч i  стрiнемось,  -  тiльки
  зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.
     - На лихо ви покохались! - каже було Катря.
     - З бiса розумна ти, моя люба! - кепкує з не§ Назар. - Коли б тепер  ти
  вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала єси!
     - Кохання в мене  на  умi!..  Менi  й  вони  двойко  серце  сушать,  як
  подумаю-погадаю...
     - Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? - озветься бабуся. -  Коли  вже
  покохала, нехай кохає: то §й судьба така судилася.
  
     XXXIV
  
     А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи спiзнилась,
  забарилась: "Де була?", та й стрiне мене на панському порозi лиха година.
     Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало  не  вдивовижу,  усяка
  ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й  не  ляж!..  Було,  поки  лає,
  коренить - несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре,  утрусь,  -  така
  собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена дрiбненько, i  сорочка
  на менi бiла, - нiкому, було, й не хвалюся. Що менi поможуть? Тiльки  своє
  лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч темна ходить, i вже  тодi  нi  до
  §дла, нi питва, нi до розмови.
     Господи милий! Своє лихо, чуже лихо,  -  не  знать,  що  й  робити,  що
  починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю звари
  та город скопай, обсiй, - та ще панi гримає:  "Нiчого  не  робиш,  ледащо!
  Дурно хлiб мiй §си! Ось я тебе навчу робити!"
     Цiлу нiч Катря не спить над  дитиною.  На  день  благословиться,  -  до
  роботи. Бабуся тодi пильнує мало§,  розважає  Катрю;  то  дитинку  до  не§
  винесе, то сама вийде та розкаже:  "стихла  мала!"  або  "спить  мала!"  I
  такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.
     - Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? - кажу §й.
     -  Робитиму,  робитиму,  поки  сили.  (А  очi  в  не§  так   i   горять
  позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!
     Отже, не вгодила  й  не  вмилосердила.  Робила  й  не  спала,  поки  аж
  нечувственний сон §§ обняв коло  колиски.  Прокинеться,  -  до  дитини,  а
  дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати, тiльки
  вхопила його до серця, - воно й переставилось.
     I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:
     - Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янго лятком божим, -  лиха
  не знатиме моє рiднесеньке! - А далi й заголосить:  -  А  хто  ж  до  мене
  рученята простягне? Хто мене звеселить у  свiтi?..  Дитино  моя!  Покинула
  мене, моя донечко!
     Назар - нiби й нiчого, розважає свою Катрю, молодим §§ вiком заспокоює,
  а в самого вже пом'якшав гучний голос, - потай усiх сумує.
     По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже  й
  по свiту ходить не здужає. А панi все-таки:
     - Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!
     - Тепер я вже не боюсь вас! - одказала Катря. - Хоч мене живцем iз'§жте
  тепер! Дала ж §й себе знати панi!..
     - Прокопе! - кажу я. - Що оце з нами буде!
     - Устино-серце! Зв'язала єси менi руки!..
  
     XXXV
  
     Прогнала  панi  Катрю  з  двора  на  панщину:  не  вважила  й   на   §§
  чоловiка-вiзнику.
     Пан, нишком од панi§, дав §й карбованця грошей, та не взяла Катря;  вiн
  положив §й на плече, - скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як упав же той
  карбованець на мурiг, - i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не доторкнувся.  Та
  вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.
     - Се, певно, ти грошi сiєш? - каже на пана. - Ой, боже мiй, боже мiй!
     Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.
     А Катря не схотiла на  свiтi  жити.  Щось  §й  приключилось  пiсля  то§
  наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своє§ дитини, а далi  якось  i
  втопилась бiдолашна.
     Пан дуже зажурився; а панi:
     - Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не  помiтив  по  нiй,  що
  вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то все  не
  путнє...
     - I справдi, - вхопився пан за те слово, - не повно в не§ ума було!
     Навiжена та й навiжена... Нащо й краще! Порадились помiж собою такеньки
  та й спокiйненькi собi...
  
     XXXVI
  
     Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо  й  був  чудний!  Як
  зварить панам §сти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все свище, та  свище,
  та  свище,  та  раптом  як  спiвоне!  -  дзвiнко-тоненько,  помiсь  пiвень
  кукурiкає. Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було,  спитає:  "Сьогоднi
  бито? - та й додасть: - Iначий i не можна: на те служба!"
     Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує:
     - Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!
     Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн хороший,
  так мене поважає! А вiн, було, як  сто§ть  перед  панiєю,  то  мов  стрiла
  вистромиться, руки спустить, очi второпигь на не§: "Ловив я  рябе  порося;
  втекло рябе порося у бур'яни; то  я  до  чорного  поросяти;  вловив  чорне
  порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне  порося..."  Такеньки  усе  чисто
  одбубонiв i дожидає, що панi йому одкаже; сам тiльки очима луп-луп!..
     А панi йому раз по раз:
     - Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене,  -  не  розледащiй
  мiж мо§ми вовкодухами.
     - Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе!,, Вклониться §й  низько,
  вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву - i знов свище.
     - Бодай вас! - кажу йому якось. - Коли вже ви перестанете того  свисту!
  Тут горе, тут напасть, муки живi§, а ви...
     - Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона  служба  називається.  Он  бач,
  скiльки в мене зубiв зосталось... На службi втеряв!.. Був у нас копитан...
  ух!
     Та тiльки ухнув.
     - А ти що думала? Як у свiтi жити? Як  служити?  Як  вислужитись?  Тебе
  б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти  стiй,  не  моргни!..  I!
  Крий, боже!
     Зговоривши теє, знов свистiти! А Прокiп з  серця  аж  люльку  об  землю
  гепнув.
     - Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану,
  всяку кривду терпiла i не озвалась! - гримнув на москаля, аж той  свистати
  перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота.  -  Не  така  в  мене
  вдача! - каже Прокiп. -Я так: або вирятуйся, або пропади!
     -  А  в  мене  така  знов  удача:   утечи!   -   зареготав   Назар.   -
  Мандрiвочка-рiдна тiточка.
     - Пiймають! - скрикнув москаль, схопившись. - Пiймають - пропав!
     Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.
     - Нe кожний копитан швидкий удасться, - каже Назар, -  iнший  побiжить,
  та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?.. Од  яко§  втiк,
  таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку... '
     Та все пани, та все дуки... - заспiвав, як у дзвiн ударив.
  
     XXXVII
  
     У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось  дуже  §й  умирати!  Усе  молитви,
  святе письмо читала, по  церквах  молебнi  правила;  свiчки  перед  богами
  невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла  свiчечка,  -
  велiла дiвчинку ту висiкти: "Ти, грiшнице, i моєму спасiнню шкодиш!"
  
     XXXVIII
  
     Наша панi журилась i плакала за старою дуже.
     - Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене тепереньки, як
  тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, - каже  пановi,  -  яка
  менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i те, що  маємо.  Ти  й  не
  думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для дитини, коли не  для  мене,
  схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай усього, а найперва рiч - не  псуй
  менi людей.
     - Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов  усiм  турбуєшся!  Та  я  все
  зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє §§. Одного разу  хотiв  вiн
  §§ розважити та й каже:
     - Годi тобi, голубко, клопотатись.  Ось  послухай  лишень,  що  я  тобi
  скажу: я вже кума пригласив.
     - Кого ж ти просив? - перехопила його панi.
     - Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.
     - Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та я  не
  хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
     А сама у плач ревний.
     - Серденько, не плач! - благає пан, - серденько, занедужаєш!.  Не  буде
  того кума; я його перепрошу, та й  кiнець.  Скажи  тiльки  менi,  кого  ти
  хочеш, того й завiтаю.
     - Полковника треба прохати, - от кого!
     - Полковника, то й полковника. Завтра й по§ду до його. Ну, iзбач  менi,
  любонько, що я тебе засмутив!
     -Ото-то й єсть, що ти мене зовсiм не жалуєш: усе меiiе журиш!
     - Голубко моя! - промовив пан стиха, - пожалуй i  ти  мене.  Ти,  знай,
  сердишся, кричиш, сваришся; а я сподiвався...
     Та як заридає!
     Панi до його:
     - Чого се ти, чого?
     За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та ридає-ридає!..  Ледве
  вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу стишився.
     - Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! - просить його.
     - I сам не знаю, моя любо, -  одказує  пан,  нiби  всмiхаючись,  -  так
  чогось... Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а  насмiйсь  менi,  що  я,
  наче маленький, розплакався.
     А сам зiтхнув.
     - Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? - говорить панi.
     - Нi, любиш.
     - Люблю та ще й як!.. А  вкупцi  не  можна  раз  у  раз  сидiти:  треба
  господарювати, моє серце!
     Та й поцiлувала його.
     Уранцi по§хав пан i полковника завiтав у куми.
  
     XXXIX
  
     Народився син у панi§. Що тих гостей на§хало на хрестини! Обiд справили
  бучний.  Кум-полковник  вкотив  у   двiр   сивими   кiньми,   побрязкуючи,
  подзвякуючи бубонцями.  Сам  огрядний,  кругловидий,  червоний,  усе  вуса
  закручує правицею, а лiвою шаблю  придержує  та  плечима  все  напинається
  вгору.
     Я рада, що  менi  трошки  вiльнiше,  -  вибiгла  до  Прокопа,  -  стою,
  розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, - веселий  такий,  як
  ще був за свого женихання з панiєю.
     - Чого се ви тут сто§те обойко? Що розмовляєте? - смiється.
     А Прокiп йому:
     - Пане, оддайте за мене дiвчину!
     - Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь,  та  й  живiть  собi
  любенько.
     - А панi? - каже Прокiп.
     Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:
     - Iдiть за мною! Вiзьми §§ за руку, Прокопе!
     Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стпскаючи мою руку.
     - Любо! - сказав пан, - я оце до тебе молодих привiв. Чи вподобаєш?
     А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник  помiж  усiма,  неначе  той
  iндик переяславський, походжає та все потроху пирхає.
     Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i  одвернулась.  Усмiх  веселий
  простиг, гнiвно на пана згляне й питає:
     - Що се таке?
     Прокiп кланяється, просить.
     - Я вже позволив, - каже пан, - не борони й ти,  моя  кохана.  Дав  нам
  господь щастя, - нехай i вони щасливi будуть!
     Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й  загуде,  як
  на трубi:
     - До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба §х  звiнчати,  кумо
  моя мила. Хочеш замiж, дiвко? - питає мене, та що хоче моргнути, то й  очi
  заплющить: не моргне, вже несила - випив повно.
     Усi пани за ним пiдхопили:
     - Одружiть §х, одружiть! Чуєте: кум ваш,  полковник,  говорить,  що  до
  пари...
     Тодi вже й панi:
     -Та нехай собi!
     Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не справивши
  нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас панi.
     Дуже вона гнiвалась на пана:
     -Як ти мене пiдвiв! - дорiкає. - Я сього не можу тобi подарувати, як ти
  мене пiдвiв!
     - А тобi, - свариться на мене, - тобi буде!
     "Нехай уже буде що буде, - думаю, - та вже ми побралися!" Велико тiшить
  мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на його, що вже -
  мiй!
  
     XL
  
     Я зосталась при панi§, як i була. Ще гiрш надо мною коверзує  вона,  ще
  гiрш варить з мене воду та все примовляє:
     - А що? Яково тобi у замужжi? Покращало?
     Як не заговорить чоловiк, як не пожалує, то часом так прийде, що примiг
  би - крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, - весело й любо; усе лихо забуду.
  Тiльки чоловiк мiй куди далi, то  все  хмурнiший  ходить,  аж  менi  серце
  болить.
     - Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
     Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в мене
  крила виростають.
     - А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки.
     - О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче... Яково-то
  сподiватись щогодинки в бога  -  догани  тобi  та  муки!..  А  боронити  -
  несила... Важко, Усте!
     - Як-небудь i зо мною бiду перебудемо, Прокопе.  Як  на  мене,  то  все
  удвiйзi легш.
     - А може, й справдi так,рибонько!
     Та й усмiхнеться i пожалує мене.
     Так-то вже я радiю, як розговорю його, розважу!
  
     XLI
  
     Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинилось...
     Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшує та  все
  з яблунi на мене поглядає то з-за тi§ гiлки, то  з-за  тi§.  Трохи  вже  й
  притомилась бабуся, - сiла одпочити.
     - От уже й лiтечко красне минулося! - промовила, - сонечко ще  свiтить,
  та вже не грiє.
     Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
     - Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси  визирає?  -  питає
  мене.
     Я гляну - аж справдi коло тину купка дiток.
     - А що, дiтки? - питає бабуся, - Чого прийшли, мо§ соколята?
     Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками.
     - Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! - каже на  §х
  бабуся.
     Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як  горобцi  горобину,  а
  стара обдiля §х,  а  стара  обдiля...  Загуготiло,  загомонiло  коло  нас:
  звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi:
     - А то що?
     Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, - тiльки залопотiло.  I
  в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько одповiщає:
     - Се, - каже, - я по яблучку дiткам дала.
     - Ти дала? Ти смiла?  -  заверещить  панi(сама  аж  труситься).  -  Ти,
  мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйко!
     - Я - злодiйка!? - вимовила стара...  Зблiдла,  як  хустка,  i  очi  §й
  засяли, i сльози покотились.
     -  Бiльш  красти  не  будеш!  -  кричить  панi.  -  Я  тебе   давненько
  пристерiгаю, - аж от коли пiймалась... Панськi яблука роздавати!
     - Не крала я зроду-вiку мого, панi,  -  одмовляе  стара  вже  спокiйно,
  тiльки голос §§ дзвенить. - Пан нiколи не боронив, сам дiтей обдiляв.  Бог
  для всiх родить. Подивiться, чи для вашо§ ж душi мало?
     - Мовчи! - писнула панi, наскакуючи.
     Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоловiк, та такий у його
  погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.
     - Злодiйка! Злодiйка! - картає панi бабусю, вкогтившись §й у  плече,  i
  соває стару, i штовхає.
     - Не по правдi мене обмовляєте! Я не злодiйка, панi! Я  вiк  iзвiкувала
  чесно, панi!
     - Ти ще зо мною заходиш?
     Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
     Захиталась стара: я кинулась до не§; панi - до мене; мiй чоловiк  -  до
  панi§.
     - Спасибi, моя дитино, - промовляє до мене бабуся, -  Не  турбуйся,  не
  гнiви панi§.
     А панi вже вчепилась у мо§ коси.
     - Годi, панi, годi! - гримнув чоловiк, схопивши §§ за  обидвi  руки.  -
  Цього вже не буде! Годi!
     А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує:
     - Що? Як? Га?
     Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:
     - Нi, годi!
     Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його  духу
  пригнався.
     - Що се?
     Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.
     - От тво§ щирi§ душi! - ледве промовила панi. - Дякую тобi!.. Та чого ж
  ти мовчиш? - скрикнула ще голоснiш. - Менi  мало  рук  не  вломили,  а  ти
  мовчиш!
     - Що се поробилось? - питає пан на всi сторони у великiй тривозi.
     Панi й почала: i обiкрала §§ стара, i всi хотiли §§ душi, - такого  вже
  наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i  пан  розлютувався.
  Як кинеться до мого чоловiка.
     - Розбишака!
     - Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! - озвався мiй понуро.
     - Е, бачу, - каже пан, - тобi тут мiсця мало. Постой же: розбишатимешся
  у москалях - скiльки хотя!
     Панi аж верещить-
     - У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у городi;  зараз  i  вези
  його!
     - Вiзьмiть його! - крикнув пан на людей. - Зв'яжiть йому руки!
     Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд  той
  гук до мене:
     - Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде краще, -  не
  знаю...
  
     XLII
  
     Повели Прокопа в хату. Сторожа  сто§ть  коло  дверей.  На  дворi  вiзок
  запрягають, Назар запрягає конi пiд пана. Довго думав мiй чоловiк, -  далi
  каже:
     - Устино! Сядь коло мене!
     - Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! - говорю йому.
     - А що я сподiяв? Будеш вiльна, - от що! Будеш вiльна, Устино!
     - Воля, - кажу, - та без тебе! Так менi гiрко стало!..
     - Воля! - покрикне вiн, - воля!.. Та на волi i лихо i напасть - нiщо не
  страшне. На волi я гори потоплю! Акрiпаку хоч як щаститься, усе  добро  на
  лихо стане.
     Аж ось заторохтiв на дворi  вiзок.  Повели  Прокопа.  Я,  в  чiм  була,
  схопилась до його на вiзок. Стара мене благословляє i його:
     - Нехай вам мати божа допомагає, дiти! - А сльози тихi так i  бiжать  з
  очей ласкавих.
     Помчали нас. Як то ще панi не  схаменулась  про  мене,  наставляючи  на
  дорогу пана: не пустила б!
     Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не  журюся,  тiльки  серце
  моє колотиться, серце моє трепечеться...
     Пiд'§жджаємо до мiста. Пан закурiв коло  нас  i  випередив.  В'§хали  в
  мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого будинку стали.
     Випустив Прокiп мою руку:
     - Усте, не журися.
     Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi.
     - Не вдавайсь у тугу, - каже Назар. - Бiс бiду перебуде:  одна  мине  -
  десять буде.
     А сам почав уже сивим волосом, як снiжком, присипатись; розважає  мене,
  а самого, видно вже, що нiхто не розважить.
     Коли виводять мого чоловiка...  Боже  мiй,  свiте  мiй!  Серце  в  мене
  замерло; а вiн веселий, як на Великдень...
  
     XLIII
  
     Зосталась я з чоловiком у мiстi. Перебiгла година тая швидко, як  свята
  iскра спахнула, та довiку не забуду!
     Зараз мого чоловiка приручили дядьковi, москалевi  iстньому,  iзучатись
  вiйськово§ науки. Дядько був станом високий, очi чорнi; волосся i вус,  як
  щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно; поводиться гордо.
     От ми йому кланяємось, а вiн нiчого; тiльки понуро оглядає Прокопа. Дає
  йому Прокiп грошi:
     - Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько розгорює.
     Дядько кашлянув, плюнув:
     - Ходiм!
     - Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! -  каже  менi  Прокiп.  Та  й
  пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуляємо собi, а вiн питає:
     - А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вiльна душа?
     Та й смiється, заглядаючи менi в вiчi.
     Хоч як було менi невпокiйно,  хоч  як  тужило  моє  серденько,  а  й  я
  всмiхнулась i нiби чогось радiла.
     Набрела я й хатку таку, що  наймалась,  а  грошей  нема.  Та  й  добути
  звiдки? Продати нiчого. Я по§хала - нiчого не взяла. Та й не великi скарби
  були там у мене: кiлька сорочок, та спiдниць двi, та ще там  якась  юпочка
  та кожушаночка. Не до того менi було тодi, щоб те забирати,  а  послi  вже
  панi не оддала. От я й надумала собi: "Пiду я поденно робити!"  Порадились
  iз  Прокопом  та  й  вдались  до  хазяйки,  що  хату  наймала.  Своє  лихо
  оповiстили, питаємо, чи буде §§ рада на те, щоб  ми  поденно  за  хату  §й
  сплачували.
     - Добре, - каже, - будуть грошi, оддаватимете поденно, а не будуть,  то
  я й пiдожду вам.
     Ми й перебрались до не§ в хату.
  
     XLIV
  
     Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що  говiрка!
  Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рiд  §х  звiвся,  що
  сама вона в  свiтi  зосталась,  як  билина  в  полi.  Зiтхає  раз  у  раз,
  частенько, було, й сплакне. Та й за нами  чимало  вона  слiз  вилила:  як,
  було, сидимо з чоловiком укупцi та  говоримо,  вона  й  почне  плакати  та
  примовляти, що - ось ми молоденькi, ось ми i хорошi - нiвроку: жити  б  та
  жити та людей собою веселити... Прикладає та й плаче. Ми вже §§ вмовляємо!
  Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на не§: знов баба кисне!
     А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi  до  його  заговорити,  анi
  його спитати.
     - Що се за чоловiк у свiтi! - каже, було, стара. - Який же вiн  грiзний
  та неласкавий - нехай бог боронить! Чи вiн  нiколи  роду  не  мав,  чи  що
  такеє? Бог його знає!
     Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повертаюся пiзно. В руцi в
  мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додому.
     Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку i спитає
  тихенько:
     - Чи добре натомилась, Усте?
  
     XLV
  
     От якось сидимо ввечерi:  москаль  на  лавi  з  люлькою,  хазяйка  коло
  вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi; коли у дверi хтось  -
  стук-стук; а далi: - Здоровi були! - гукнуло щось за дверима.
     Се ж Назар!
     Увiйшов i сто§ть перед  нами,  стелю  пiдпираючи:  люлька  в  зубах;  i
  сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась.
     - Хазяйцi i всiм нехай бог помагає!
     - Спасибi! Милостi вашо§ просимо! - вiтає його стара.
     - Звiдки се ти взявся, Назаре? -  питає  Прокiп.  -  От  наче  з  землi
  вийшов!
     - Я звiдти, - каже, - звiдки добрi люди мандрiвки виглядають.
     Дядько поворушивсь, - поглядає на дверi.
     - А чого се крутишся, пане москалю? Однi§ вiри, - не цурайся.
     Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.
     - Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш  пiймати?..  Да  ти  й
  сам, бачу, степовик... От же й не пробуй - не пiймаєш. А  лучче  дай  менi
  люльки запалити... Як же вам ведеться тут? - питає нас. - Почому  в  мiстi
  молодицi моторнi та гарнi? - моргає на мене.
     - А в вас там як? - питаю в його.
     - Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь.
     - Ох, менi лишечко! Годино моя! - зажурилась хазяйка. '
     Дядько тiльки вуса покрутнув.
     - А стара? - питаю.
     -Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю  за  себе,  що  там
  панi казала.
     - Еге! Було за вас обох пановi на  горiшки:  "Через  твiй,  -  каже,  -
  розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зостався?" - се все панi;  а
  я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й  трошки  не
  походив.
     Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи  пляшку
  горiлки i поставив на столi.
     - Вип'ємо, - каже, - по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте здоровi,
  в кого чорнi брови!
     А дядько:
     - Що се, - каже, - за горiлка? Лучче води напитись, як тако§ горiлки!
     - Коли хто схоче, то нап'ється й води, - озвавсь Назар.
     - Горiлочка, здається, добра, - каже хазяйка.
     - Бодай тому шинкаревi таке життя добре! - одгримнувсь дядько. А  проте
  випив iще, iще й iще. Вип'є i сплюне, налає i знов вип'є.
     Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стерпiла:
     - Що ж ви так §§ гудите?
     - Не твоє дiло, бабо! - гукнув дядько. - Для приятелiв п'ємо всяку.
     - Та на здоров'ячко ж!
     - Знайте нашу московську добрiсть! - додав Назар. Вечеряємо,  говоримо;
  а дядько п'є та й п'є, та й  п'є.  Зблiд  на  лицi  й  на  стiл  схилився.
  Дивиться на нас iз чоловiком та й каже:
     - Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете  вкупцi...  Та  годi,  не
  журiться!.. Пожили, порозкошували - i буде  з  вас.  Бува  й  таке,  що  з
  сповиточку ласки-добра не знаєш, - вiк звiкуєш пiд палкою... Отак  живи!..
  Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, - на всiх розкошах!
     А стара тодi до його:
     - А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?
     - З кантонiстiв! - одказав похмуро москаль. - 3 тих, коли чули, що  нас
  у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.
     - А матуся ваша?
     - Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?
     - Отакеньки i я тепер безрiдна! - каже хазяйка хлипаючи.
     - Iще й вона мiж люди! - гукнув москаль. - Що твоє лихо!.. Плюнуть!  Он
  лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не згадає; нiкуди пiти
  й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все,  усе  чуже:  i  хата,  i  люди,  i
  одежа... Степовик! -мовляв (до Назара)... -  Так,  брате!  Мене  з  стенiв
  узято... Ну, i славнi, мабуть,  тi§  степи  були!..  Дай,  бабо,  горiлки!
  Вип'ємо до дна, бо на днi молодi§ днi!
     А в самого сльози котяться-котяться. I смiється вiн  разом,  i  горiлку
  п'є... Далi вже як упав па лаву, так i заснув.
     - Ну, по сiй же мовi  та  будьмо  здоровi!  -  каже  Назар.  -  Прощай,
  Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс  я  тобi  грошенят  крихту:
  п'ять карбованцiв. Поживай здоров!
     - Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вернути.
     - Гай-га! Аби живi були! Се не панськi  грошi  -  братерськi:  ними  не
  зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiльний хоч на пiвроку; з  собаками  не
  пiймають.
     Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили.
  
     XLVI
  
     Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою,  хоч  i  з
  лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело глянути й
  думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, -  нiкого  не
  боюся; робитиму чи нi, - нiхто мене не присилує, нiхто не займе. Чуюся  на
  душi й на тiлi, що й я живу.
     Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход!
     - Неправда сьому! - вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда.
  А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!
     Прокiп мене розважає, доводить менi, що се лихо дочасне, що  повернусь,
  каже, - будемо вiльнi.
     - Так, так! - кажу, - так, мiн голубе!
     А серце моє болить, сльози ринуть.
     Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в  хутiр  попрощатись.  Панiв  не
  було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба!  А  я
  §§ здалеку па вздвiр'§ пiзнала, а пiзнавши, заплакала.  Душею  живою  вона
  тiльки жива була. Прибiжу до не§, обiймаю, як матiр рiдну.
     - Чого ти плачеш, моя голубко? - питає мене стиха.
     - Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклi!
     - Та вже  ж  тут,  пташко.  Тут  я  родилась,  тут  я  хрестилась,  тут
  сиротiла... тут i вмру, моя дитино.
     - Та до смертi терпiтимете?
     - I терпiтиму, пташко.
     Поблагословила  вона  пас,  як  дiтей  рiдних,  обдiлила,  чим  ма.'iп.
  Попрощалися ми, пiшли... Та й не раз,  не  два  обертались,  дивились.  На
  порозi сто§ть бабуся; навкруги тиша;
  скрiзь ясно; з поля вiтерець вiє; з га§в  холодок  дише;  десь-то  вода
  гучить; а високо над усiм грає-сiяє вишнє промiняєте сонечко...
  
     XLVII
  
     Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi  служити  зосталась,  а  вiн  з
  вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.
     - Не суши  себе  слiзьми,  серденько!  -  приказував.  -  Я  вернусь...
  сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!
     Дожидаю... Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж
  побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через люди,  що  всi  живi.
  Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема  й
  чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша  копiйка?  Кров'ю  обкипiла!  Та
  iнколи й менi так легко, так-то вже  весело  стане,  як  подумаю,  що  аби
  схотiла, - зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки  -  i  року
  добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не
  зв'язанi руки мо§. "Це лихо дочасне, не вiчне!" - думаю.
     То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з  пекла,
  з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк  мiй,  i  добродiй
  мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю,  i  дивлюсь  -
  байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!
  
  
  
  










Комментарии: 1, последний от 12/05/2008.
Вовчок Марко
 (yes@lib.ru)
Год: 1860
Обновлено: 09/06/2017. 98k. Статистика.
Глава: Проза










Оценка: 5.35*41


 Ваша оценка: 

шедевр
замечательно
очень хорошо
хорошо
нормально
Не читал
терпимо
посредственно
плохо
очень плохо
не читать








Связаться с программистом сайта.